 «Якби не
було попиту, не було б «товару», - о. Василь Поточняк про «жінок вулиці»
Яке щоденне
життя жінки легкої поведінки? Що вона говорить, чим займається, який у неї
стосунок з Богом?
«Уявляв, що повія – це людина, котра усіма думками
заглиблена у порнографію, еротику, статевість, вона хвора, не дбає про себе, а
займається цим із бажання, чи примусу», – говорить о. Василь Поточняк, сьогодні
виконавчий секретар ПМВ УГКЦ, колишній Пасторальний координатор українців греко-католиків в Італії, на
практичному місійному семінарі для семінаристів УГКЦ, котрий відбувся у кінці
червня 2011 р. у Львівській духовній семінарії Святого Духа.
Священик розповідає про ситуацію у цій ділянці
праці, яка має різний «текст» за кордоном та в Україні.
«На чужині ти гостро розумієш, що ці люди, – твої вірні.
Те, що відбувається там з ними, – не на рівні
жартів. Деякі розповідають, що цілу ніч сидять, прикуті до батареї, обслуговують
клієнтів. Наприклад, в селі, в якому живе 500 людей, чоловіки після роботи
приходять ввечері на каву, відтак піднімаються до цієї жінки на другий поверх –
і так роками», – розповідає священик.
– Торкаюсь цього
питання, бо ми зустрінемось з цим і в Україні. Тут також є «жінки вулиці», але
ними ніхто не займається. У нас, звичайно, менше, бо заробітки не такі аж
великі, та й ці жінки більше скриті в готелях, а ось за кордоном це дозволяється
в багатьох країнах, або толерується, тому там це дуже видно. У нас, в Україні,
цими людьми ніхто не займається, можливо, священики, монахи, чи монахині
приватно. Я особисто не зустрів жодної праці з жінками легкої поведінки в
Україні ні у Католицькій Церкві, ні в Православній. Був один симпозіум на цю
тему, який організовувала Конгрегація у справах мігрантів та іммігрантів, на
який з УГКЦ Блаженніший Любомир делегував мене. Не знаю більше жодних
організацій, які займаються ще цими питаннями.
– В Італії, натомість, цілі структури опікуються
тими людьми, тому що ми розуміємо, що це найбільш нещасні люди, бо у в’язниці
термін перебування – 10 років, а тут – до
смерті. Служачи в Італії нашим вірним, зголосився помагати Римо-Католицькій
Церкві. Мене попросили опікуватися жінками легкої поведінки, серед іншого,
тому, що володів слов’янськими мовами і міг з
ними спілкуватися.
– При Католицькій
Церкві в Італії є кілька церковних товариств, які займаються виключно жінками
легкої поведінки. Таке товариство колись заснував священик Дон Бендзі і за своє
життя «з дороги забрав» 10 тисяч жінок
легкої поведінки, з котрих, за його словами, близько 500 залишили цю справу,
понад 9 тисяч повернулися назад до цього «ремесла». У Римі, наприклад, є
монастир, який має 10 двоповерхових будинків, де таких жінок поселяють на
місяць-два, відтак приховано десь
переводять. Є також монастир, який тільки ними займається. Так є по різних
містах.
Ділячись особистим досвідом, прийшов до запитання
без відповіді, яке постало перед ним: «Чому ці жінки не можуть це залишити,
навіть маючи бажання?»
- Належав до церковної організації «Дерево Киринейчика».
Це було церковне товариство, зареєстроване в державі. Наша праця полягала на
тому, щоб могти поспілкуватися з ними. Моїм першим шоком було те, що 90 %
дівчат-проституток, котрим ми ставили запитання, чи ти хочеш з нами
поспілкуватися, бачачи священика, не відвертались, а відповідали – «Радо». Ми
виходили, ставали в коло, давали каву тій людині, котра говорила, що замерзає, і починали розмовляти, запитувати. Ми не
говорили про гріх, не говорили про Бога, про це не йшлося, а просто запитували:
«Як ти почуваєшся?», – на що вона одразу відповідала: «Не маю виходу».
– Мене вразила одна
старша жінка, котра сказала: «У мене восьмеро дітей в Румунії, я не можу
заробити на них, поможіть мені якось фінансово, я завтра звідси піду». Пригадую,
як інша говорила, що як іде на таку працю – завжди молиться, бо знає, що це
може бути останній день в її житті. Майже кожна просить порятунку. Одна полька говорить:
«Я вже хочу повертатись у Польщу, чоловік каже привести гроші, а я не можу
заробити: вдень прибираю, а ввечері – тут». На загал люди говорять: «Я не знаю,
чому я тут є». Вони запитують про Бога, про віру. Багато з них є «нормальними»
людьми, котрі потрапили туди або внаслідок примусу, або себе ментально так примусили,
що не можуть повернутися. За ніч в середньому розмовляли з 30 особами. Запитували:
«Чи не хотіла б залишити», – усі
відповідають: «Так, радо». Давали візитку, де була адреса Церкви, яка
займається цими людьми. Завершенням нашої розмови була пропозиція разом
помолитися. Ставали в коло – і молилися. Важко було молитися, було таке
враження, що це наруга над Богом, «перли свиням». Коли ти бачиш жінку легкої
поведінки, спершу це асоціюється з еротизмом, збудженням. Коли ж починаєш з тими
людьми спілкуватися – відчуваєш співчуття, драму, смерть, трагедію. Це «живі
трупи», які стоять на дорогах, там вже
давно немає нічого жіночого, вони переводять через своє тіло велику кількість
людей, за їхніми словами, 20-30 осіб за ніч. Ці люди не знають, як туди зайшли
і не знають, як звідти вийти. Та маленька розмова до п’яти хвилин, яку ми мали
з ними, давала їм хоч крихту радості. Я був приємно вражений і дуже здивований,
що вони після цього приходили до нас у будний день сам на сам на розмову. Одна
із них, котра дуже важко пережила цю драму, аж після чотирьох років почала зі
мною відкрито розмовляти. Допускаю, що у тих людей, котрі тим займаються, щось
відбувається на рівні психіки. Закликаю не судити їх, не сміятись з них, бо
наркотик – це слабше, дія пройде і людина може якийсь час спілкуватись, а ці
люди як в тумані, вони до себе «не пропускають». – Пригадую, як одна жінка
із Сербії попри наші переконання, вмовляння, говорить: «Я маю онкозахворювання,
завтра іду на операцію, може, і не виживу, помоліться за мене, але я інакше не
здатна заробити».
– Відповіддю на наші слова-вмовляння і
переконування залишити цю справу, була реакція однієї негритянки: «Ви
християнська країна, ваші чоловіки християни, католики, нас експлуатують, а ви
хочете нас спасати? Ідіть до ваших чоловіків, котрі нас купують, бо мають гроші,
і спасайте їх, бо вони будуть мати у своєму житті більше пекло, ніж ті, котрих
вони використовують тільки тому, що мають гроші. Ви, Західна Європа, нас
експлуатуєте, бо ви все зробили, що «гріш» керує в цьому світі», – «кричала» її
душа.
– На кожній
конференції піднімаю питання: «Ми завжди говоримо про жінок легкої поведінки, але
не говоримо про чоловіків легкої поведінки, католиків, християн, православних,
котрі користають, бо мають гроші. Якби не було попиту – не було б товару», –
зауважує священик.
«Для мене з цього досвіду постало найбільш
загадкове питання: «Чому вони з того не бажають виходити?» Склалось враження, що
ці люди закодовані», – завершує о. Василь.
Довідка:
В Італії на
даний час є від 50 до 100 тисяч проституток, серед них не лише українки:
найбільше з Нігерії, є також румунки, африканки, польки, росіянки, чешки. Це не
пов’язано з національністю, а з ментальністю.
Іванна Рижан
|
